и до цього, держава намагається щонайчіткіше регламентувати, наприклад, порядок застосування зброї працівниками правоохоронних органів.
  У деяких країнах закон дозволює здійснювати позбавлення життя особам, які є безнадійно хворими і змушені при цьому переносити значні страждання. Крім того, з проблемами дещо штучного позбавлення життя пов’язано розвиток медицини в галузі трансплантації органів. В Україні ці питання поки що чекають на своє законодавче визначення.
  Також не вважається проявом свавілля та порушенням зазначеного права позбавлення людини життя на підставі вироку суду, винесеного після визнання особи винною у скоєні тяжкого злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді смертної кари. Такі дії держави є правомірними, але їх здійснення закон відносить до виняткових випадків, прямо наголошуючи на тимчасовому характері цієї міри покарання (ч. 1 ст. 24 Кримінального кодексу). У цьому зв’язку слід наголосити, що, поперше, кримінальний закон в усіх випадках поряд зі смертною карою передбачає також і інший вид покарання за скоєний злочин; подруге, за засудженим до смертної кари неодмінно залишається право на помилування; потретє, за українським законодавством смертна кара не призначається особам, які на час скоєння злочину не досягли вісімнадцятирічного віку, а також не призначається і не виконується щодо вагітних жінок (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу).
  Таке право публічної влади розпоряджатися життям винної у скоєнні тяжкого злочину особи на сьогодні критикується світовою громадськістю. Під впливом критики перебуває і наша країна, оскільки смертна кара продовжує в ній застосовуватися. Проте таке становище буде ще певний час зберігатися, бо шлях до повної відміни смертної кари як виду кримінального покарання не є легким, він пов’язаний і з необхідністю трансформації

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-61 * збірник літератури №16 * >>>далее>>>