молоком, земля, на котрій віками не забракло ні хліба, ні солі. Над Вислоком і Доном суть її границі, а Бескид і море її сторожами. Вколо неї облягли золотим вінцем красні її посестриці, як состави тіла средоточне серце. Тим осередком величественного дерева, тим серцем слов'янщини єсть руськая земля, а на ній мешкає нарід, славний колись багатством і силою, но сто раз славнійший судьбами своїми. Бувальщина єго записана кервою і сльозами, а серце роздерте кривдами і всякою злобою. Братняя вражда, чорнії хмари орд азіатських, томительство віри, довольство і властолюбіє втисли в чувственную грудь єго тяженькоє
горе смутку і розпуки, а на уста студеную печать смерті. Гляньмо на того сина руської землі.
О, нема народу в слов'янщині, котрий би так з високого щабля багатства і слави грянув в недолю, так глибоко запав в безвестіе! Відлучен від усього, щоб духа оживити, достоїнство чоловічеськоє двигнути, серце розвеселити, надію піднести зможе, загирив в собі огень божества і став ся німим служебником сліпоти ума і довольним орудієм самолюбія сильнійших.
А дно єстества єго так красне, а душа єго так чесними питомстви обдарована! О, придивімся ще і душі тій, гляньмо і на дно єстества єго, а знайдем там не єдное золотоє зерно, котороє лиш тільки вправної требує руки, аби розсвітити ясним клейнодом заранньої звіздки.
Родимці! В краснім животнім світлі душі величається кождая відросль слов'янського велита, а серце його — Русь красавая, той син недолі, має ж вовіки гробовим сумувати сумом, вовіки носити сором сліпоти на чолі, остатись потиром чужого довольства і ніколи не спізнати власної честі, власних народних прав і небесного божества в своїй груді?
Родимці! Європа подала світу новую бувальщини карту, а на ній золотими буквами стоїть виписано: воскресеніє! Кождий нарід потряс підвалинами єстества |