чолітті нової ери наша нація лише зав'язувалась, лише пускала свій корінь у цю благодатну землю, пускала глибоко і надійно в самому центрі європейського материка. Наче передчувала, що її терзатимуть сусіди південні і північні, східні і західні і що вона мусить вистояти за будьяку ціну.
  Маючи молоду і буйну силу, сильні амбіції, романтичну харизму, унікальне геополітичне місце, відчуваючи себе «пупом» Європи, ми могли легко «призбирувати» сусідські землі і творити, після Риму, другу центральну слов'янську суперімперію. Вірогідність її появи більш як реальна. Могла існувати Київська чи Руська імперія на базі слов'янського етнічного фактора. І Київ міг би стати другим Римом з набагато вищим рівнем культури та демократії. Та щось підказало нам: імперії минущі, вони неодмінно розсипатимуться під своєю вагою та внутрішніми конфліктами.
  Тому ми, як правило, сиділи вдома, облаштовуючи свою землю і домівку. Ми трималися правицею за рало, а в лівиці мали про всяк випадок меча. Лише про всяк випадок, і — в лівиці. Ми жили, дивлячись собі під ноги, а не в сусідські землі.
  Як нація ми формувались повільно, але надійно і фундаментальне, ніби знали, що нас чекає попереду — які трагедії і несподіванки, які карколомні повороти долі, що дикий гонор орд розіб'ється об незнищенний стоїцизм нашого духу та волячу терплячість. Ми ніби готувалися до нашої трагічної історії в другому тисячолітті. Інтуїтивно чи передбачувано розумом — то вже інша річ. Ми були часткою природи і тому молилися сонцю, деревам, дощу, землі. Поетичні матеріалісти, які обожнювали не себе, а те, що довкола нас.
  Це тисячоліття — таки наше, бо в ньому ми народилися як етнічна спільнота, як велика людська родина, яку охрестив наш князь Володимир. Наші вороги, самі того не усвідомлюючи, допомагали нам об'єднуватися, ставати плече до плеча. Ми

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-419 * збірник літератури №14 * >>>далее>>>