ають, вже не знаючи, що вони колись означали, я думаю про трагедію свого народу. В Пенсильванії бачила «стежку апалачів», на межі гір і неба. Апалачів уже нема, залишилася тільки стежка.
  А мій народ іде на межі поля і неба. І якби Тарас Шевченко не написав «Заповіт», занедужавши тоді в Переяславі, то хто зна, чи йшов би досі наш народ навіть і по цій межі свого національного буття. А одначе йде. Завдяки своєму геніальному поетові. Вся річ у тому, щоб не урвалася ця можливість творення справжньої поезії. Все потрібно — і йти у вир суспільних проблем, боротьби і протистояння. І писати. Не змарнувати можливостей Слова. Бо добігає кінця XX століття, а ми все ще тільки боремося за право на свою мову.
  І ось чому я вдячна вам — не стільки за себе, скільки за те, що ви віддали належне самому феномену письменницької праці. В цих політичних катаклізмах, в шумі й галасі громадянських пристрастей, коли немає
  коли писати, нема коли творити Слово, — оця скромна подія — вручення літературної премії українському поету у Вашингтоні — хай свідчить, що все у нас є: і Рух, і громадянська мужність, і той безсмертний дотик до душі — поезія.
  Вашингтон,
  Джорджтаунський унт. Травень 1990 р.
  Володимир Яворівський
  Прощавай, тисячоліття!
  Промова, виголошена по І програмі Українського радіо 25 грудня 2000 року
  Десять століть. Тисяча років. Дванадцять тисяч місяців. Триста шістдесят тисяч днів. Вісім мільйонів шістсот сорок годин. П'ятсот вісімнадцять мільйонів чотириста тисяч секунд. Приблизно сорок п'ять — п'ятдесят поколінь українців прожили на нашій землі, продовжуючи український рід. Така найпростіша арифметика, доступна школярикові молодших класів.
  Однак це наше, українців, тисячоліття, бо після багатьох кривавих тирловищ, міграцій, освоєнь та обживань життєвого простору у попередньому, першому тисячолітті

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-419 * збірник літератури №14 * >>>далее>>>