років. Дай, Боже, щоб через офіційне прийняття нашої делегації Президентом, Урядом і Верховною Радою України раз і назавше закінчився той період життя народу в Україні, коли про УНР не можна було говорити, писати, читати. УНР і «петлюрівщина», яких змальовували як ворогів українського народу, перестануть бути табу; стануть доступними для науковців і дослідників засекречені документи з доби УНР, буде змога сказати нашому народові правду про УНР і ДЦ УНР в екзилі.
  Наша участь у Києві в святкуваннях Акту 24 серпня 1992 року буде живим доказом, що Українська держава не є історичним новотвором, а продовженням тисячолітніх традицій Київської Русі, як княжої доби нашої історії, через козацькогетьманську добу, через добу УНР аж до наших
  днів.
  Якщо це вдасться нам осягнути, то ми повинні бути щасливими. Щасливими саме тим фактом, що нам судилося бути співтворцями та співучасниками творення тих справді державницьких і соборницьких актів єднання всіх українських сил. УНР не встоялась з різних причин, але немаловажною причиною був брак державницького вироблення і єдности в українському народі. Сучасна Україна потребує єдности всіх сил для успішного закріплення і розбудови нашої державности. І це ми своєю поставою докажемо.
  Закінчуючи моє слово, маю обов'язок вказати, що від усіх нас, відвічальних тепер за ДЦ УНР в екзилі, треба відзначити тих наших великих попередників, які започаткували і вели дію ДЦ УНР в екзилі. Між ними, зокрема, згадую Симона Петлюру, який життя віддав за справу державної незалежности України. У важких обставинах довелось працювати Андрієві М.Лівицькому, Степанові Витвицькому, але вони гідно продовжували його діло. Всі ми свідомі, що між нами немає Миколи А. Лівицького, який діяв і мріяв про ці дні, які перед нами. Тлінні останки наших Президентів є в Парижі чи Бавнд Бруку, але

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-419 * збірник літератури №14 * >>>далее>>>