цтвом і наукою слова.
  Етичні настанови класичної риторики трансформувалися у комунікативні постулати й імплікатури сучасної прагматичної лінгвістики.
  Автор терміна «прагматика» й основоположник семіотики, що представляв її як науку з трьох компонентів: семантики (вчення про відношення знаків до об'єктів реальності), синтактики (вчення про відношення між знаками) і прагматики (вчення про відношення інтерпретаторів до знаків), Ч. Морріс вважав риторику прямою попередницею лінгвістичної прагматики'.
  Риторичні правила вгадуються у комунікативних постулатах (конверсаційних максимах) лінгвопрагматика Ґ. Ґрайса: «І) постулат інформативності («Твоє висловлення має бути досить інформативним!»); 2) постулат істинності («Говори правду або, принаймні, не говори того, що ти вважаєш брехнею!»); 3) постулат релевантності («Говори те, що на цей момент прямо стосується справи!»); 4) постулат ясності висловлювання («Уникай неясних висловлювань!»)'.
  Риторична спадщина в сучасній прагмалінгвістиці виразно простежується у теорії мовленнєвих актів Дж. Остіна2, Дж. Серля3, 3. Вендлера, Л. Вітгенштейна.
  Те, що в риториці означалося як риторичний ідеал, образ автора, образ слухачів (аудиторії), наміри мовця, контакти, подолання опору аудиторії, Н. Арутюнова групує у чотири функціональні концентри проблем мовленнєвого акту: проблеми мовця, адресата, контактів, ситуації спілкування4. Комунікативні наміри, мету й цілі промови вчені стали називати, за Дж. Остіном, ілокутивними силами, а вплив на адресата (аудиторію) — перлокутивним ефектом;
  оцінку мовцем контексту мовленнєвого акту, загального фонду знань, поінформованість — прагматичною пресу позицією, а систему знань про правила мовної комунікації — комунікативною компетенцією, до якої належать знання про національноментальну і ритуальну та конвенційну специфіку,

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-419 * збірник літератури №14 * >>>далее>>>