таннього найбільш характерним є внутрішнє ставлення особи до реальної дійсності, що знаходить вияв у обов'язках юриста: спілкуванні, прийнятті рішення, пізнанні явища та ін. Обов'язок поняття ширше, ніж усі інші, оскільки основними тут є внутрішні процеси — думки, а не дії. Тобто з почуття обов'язку, його ступеня випливають певні особисті норми, які характеризуються високою якістю.
  В. Сокуренко, спираючись на вчення І. Канта, зазначав, що приписи моральних і юридичних норм безпосередньо діють на суб'єкт, який усвідомлює, що його воля підкорена вимогам норм. Це породжує уявлення про внутрішній обов'язок, його загальнолюдську цінність і конкретні соціальні блага, закладені у самому вчинку. Цей процес формує той внутрішній імператив (наказ), «закон», який людина накладає сама на себе, який необхідний сам собою. Сутність внутрішнього імперативу як вихідного моменту полягає в тому, що людина ставить собі мету, яка водночас є її внутрішнім обов'язком. У цьому немає суперечності, оскільки людина сама себе примушує, що цілком сумісно з її внутрішньою свободою й виявом власної свободи волевиявлення права вибору поведінки у межах об'єктивно існуючого соціального нормування [123, с. 2021].
  Під обов'язком розуміють те, що треба безвідмовно виконувати згідно з вимогами суспільства або виходячи із власного переконання.
  Тому його треба розглядати як зовнішній та внутрішній імперативи (накази). Зовнішній імператив обов'язку виробляє для конкретного юриста інша особа, держава, закон. Це своєрідна повинність, яку незалежно від своєї волі зобов'язаний виконувати юрист.
  Існують різновиди обов'язку: духовний, моральний, національний, суспільний, професійний, юридичний, службовий та ін. Юридична деонтологія зосереджує увагу на службовому обов'язку. Для юриста це система обов'язкових, самостійних і правових дій у різних соціальних ситуаціях,

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-375 * збірник літератури №10 * >>>далее>>>