траполяцію; системно-структурний аналіз тощо.
   Можна виокремити види злочинів, які найчастіше залишаються невиявленими, і навпаки. Низький рівень латентності мають очевидні злочини, внаслідок чого інформація про них швидко розповсюджується (вбивства, розбої, грабежі). Середній рівень - злочини, вчинення яких не настільки очевидне. Потерпілі не звертаються до правоохоронних органів за захистом порушених прав, але й не приховують факт злочину (незначний збиток, невіра у можливість знайти злочинця тощо). Високу латентність мають злочини, вчинення яких у більшості випадків відоме лише злочинцю і потерпілому, причому останній часто зацікавлений у приховуванні злочину з різних мотивів (шахрайство, хабарництво, статеві злочини тощо). Такі злочини, з огляду на їх неочевидність і практично "нульову" активність потерпілого, залишаються невідомими.
   Дослідження латентної злочинності були активізовані після Другої світової війни завдяки зусиллям учених СІЛА. Дискусія з приводу цієї проблеми точилася між двома течіями: інституціоналістами і реалістами. Перші виходили з того, що єдиною реальною злочинністю є сукупність офіційно зареєстрованих злочинів, щодо яких органи кримінального судочинства здійснювали заходи офіційного реагування. Реалісти прагнули до визначення справжніх розмірів злочинності шляхом визначення кількості злочинів, які були реально вчинені, але не зареєстровані офіційною статистикою. Ця дискусія закінчилась перемогою реалістів.
   Перше дослідження латентної злочинності провів О. Портерфілд у Форт-Уерті (штат Техас) шляхом опитування групи студентів коледжу і підлітків-правопорушників. Обом групам були задані запитання: чи вчиняли вони будь-коли якісь делікти. Суть методу полягала в тому, що нормативні назви певних складів злочинів були замінені описами протиправних діянь з використанням

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-573 * збірник літератури * >>>далее>>>