х (установи, загону, бригади), а також врахуванням соціально-демографічних, кримінально-правових та інших характеристик.
   Засуджені, які не відійшли від кримінальної діяльності, досить активно застосовують засоби психологічного самовиправдовування та самозахисту. Інколи це відбувається підсвідоме задля "реабілітації" себе і своїх вчинків. У науковій літературі наводяться такі моделі психологічного самозахисту вказаних осіб: заперечення підстав для відповідальності; невизнання шкоди, завданої злочином та наявності жертви злочину; "засудження засуджуючих" і тих, хто виконує покарання; посилання на несприятливі обставини. Зміст і форми психологічного самозахисту істотно відрізняються залежно від загального рівня розвитку ув'язненого, його моральної та правової культури.
   Можна виділити три основних етапи розвитку моральності особи:
   1) так звану доморальну свідомість, коли норми моралі ще не засвоєні;
   2) згоду із загальновизнаними нормами суспільства; 3) автономну мораль. На кожному з названих етапів ставлення суб'єкта до норм моралі різне, не однакова й оцінка власних вчинків. На першому етапі модель й самооправдування досить проста: видати себе невинним, жертвою зовнішніх обставин тощо.
   За даними нашого дослідження, засуджені, які вчинили корисливі злочини, в більшості випадків (63 %) обмежувалися формальною констатацією факту злочину без будь-яких його оцінок та пояснень. Ті, що вчинили насильницькі злочини, віддавали перевагу наступальній тактиці, звинувачуючи в усьому потерпілих (такі оцінки дали - 87 % вбивць і 52 % хуліганів). Приблизно половина опитаних в'язнів, що "закони потрібні для охорони держави".
   На незгоду з нормами кримінального права вказали тільки 12,8 % з числа вперше засуджених і 18,8 % - рецидивістів. Разом з тим, кожен другий з опитаних вважає, що бувають випадки, коли

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-573 * збірник літератури * >>>далее>>>