лення науки карної політики в самостійну дисципліну. Не у всіх питаннях вони були одностайні, але час догматичного підходу до права минув. Теорія вільної волі, висловлена класиками Кестліном, Бернером, а в Росії - І. Я. Фойницким та ін., випливала з філософії і метафізики Г. Гегеля і І. Канта. Так, І. Кант зазначав, що воля людини є абсолютно вільною, що людина не залежить від впливу зовнішнього середовища, що її поведінка є продуктом розуму. З цього випливало, що будь-яке діяння людини, у тому числі злочинне, є породженням її вільної волі. А якщо так, то в основу покарання має бути покладена розплата. Зло, заподіяне невинному, - це зло самому собі, тобто осмислене волевиявлення злочинця на своє неминуче покарання. Помста за заподіяне зло дорівнює великому злу. Відновлення потоптаної справедливості - шляхом розплати.
   Дуже подібними, але не тотожними, були погляди на злочин і покарання у Г. Гегеля. Він вважав, що розплата повинна бути еквівалентною заподіяним збиткам, що покарання має бути пропорційним тяжкості злочину. Але, на відміну від І. Канта, Г. Гегель не вимагав принципу таліону - "смерть за смерть".
   Отже, відповідальність правопорушника класики будували переважно на зовнішніх властивостях діяння. Індивідуальні якості суб'єкта злочину, що характеризують його суспільну небезпеку, вони до уваги не брали.
   З розвитком держави змінювалися засади боротьби зі злочинністю. Жорстокість стала поступатися місцем гуманізму, головною формою якого було виправлення злочинця. Цей засіб "класики" називали "виправним" і покладали на нього великі надії. Але вони не завжди справджувалися. В'язниця у всіх її видах не тільки не виправляла, а скоріше розбещувала осіб, які потрапляли за її стіни.
   Антропологічний напрям представлений такими вченими, як Ч. Ломброзо/ Е. Феррі й Р. Гарофало. Після проведення

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-573 * збірник літератури * >>>далее>>>