ння, яка має власний предмет і методи дослідження. Криміналістику можна розглядати у трьох аспектах: як науку, як навчальний курс і як практичну діяльність у боротьбі зі злочинністю.
   Термін «криміналістика» (від лат. criminalis - те, що стосується злочину) вперше вживається наприкінці XIX ст. судовим слідчим, а згодом університетським професором Гансом Гроссом, який вважав її допоміжною щодо кримінального права та визначав як вчення про реалії кримінального права.
   Зародження криміналістики пов'язане із соціальним замовленням держави і суспільства науці - розробити нові засоби і методи розкриття і розслідування злочинів в умовах появи професіональної та організованої злочинності. Історично криміналістика постала з надр кримінально-процесуальної науки й тому тісно пов'язана з теорією доказів. Цим визначається її призначення, коло закономірностей, що входять до її предмета.
   Предмет криміналістики є багатогранним і складним. У юридичній літературі мають місце різні визначення предмета криміналістики: як науки про розслідування злочинів, або науки про розкриття злочинів, або науки про сукупність технічних засобів, тактичних прийомів і методичних рекомендацій. Останнім часом криміналістику визначають як науку про технології та засоби практичного слідознавства у кримінальному судочинстві. Однак усі ці визначення звужують реальний предмет криміналістики та закономірності, що вивчає ця наука.
   Питання про предмет криміналістики тривалий час залишалося дискусійним (наприклад, дискусії про предмет криміналістики 50-х чи 70-х pp.), що пов'язано зі складністю об'єкта пізнання (вивченням злочинної діяльності та діяльності щодо протидії злочинності). У 1967 p. P. C. Бєлкін сформулював нове визначення предмета криміналістики, яке стало панівним. Ця дефініція враховувала цілий ряд закономірностей,

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-614 * збірник літератури * >>>далее>>>