вістрям статті, котрі передбачали «потік і розграбування», були спрямовані проти класової боротьби народних мас, що на початку XII ст. дуже посилилася.
   Смертна кара, тілесні й калічницькі покарання не були притаманні найдавнішим системам руського права. Вони виникли насамперед у практиці церковних судів. Літописи зберегли певні відомості про смертну кару в Давній Русі. Так, під час князювання Володимира Святославича збільшилися «розбої» («й умножися зело розбоеве»). Розбій являв собою у деяких випадках не просто майновий злочин, а й акт класової боротьби, соціального протесту з боку людей, що в процесі феодалізації позбулися землі й волі. За порадою єпископів Володимир «отверг віри» і почав застосовувати до розбійників смертну кару, але «со испытом», тобто після судового розгляду обставин злочину. Згодом єпископи і «старці» знову звернулися до київського князя, доводячи доцільність повернення до грошових штрафів (вір), які в умовах посилення військової небезпеки були потрібні для придбання зброї та коней. Володимир скасував смертну кару і повернув віри.
   Судочинство. У Київській Русі панував обвинувальнозмагальний процес, що характеризувався активною участю у ньому осіб, заінтересованих у вирішенні тих чи інших конфліктів. Суд виконував функції посередника в судовому процесі, що пояснювалося недостатньою розвинутістю державного механізму. Однак у справах про злочини, які безпосередньо зачіпали інтереси пануючого класу, використовувалися форми розшукового (слідчого) процесу. Князі та їхні прибічники самостійно здійснювали розслідування і самі ж судили таких злочинців. Елементи розшукового процесу використовували і церковники під час розгляду справ про злочини проти релігії і церкви.
   В обвинувальнозмагальному процесі сторони називалися «позивач» і «відповідач». Особливо активну роль у процесі відігравав позивач, за заявою якого, як правило, починалося судочинство.
   Значна

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>