князеві васал втрачав свої володіння, проте здійснити це можна було тільки шляхом війни проти непокірного.
   Коли Давньоруська держава об'єднала всі східнослов'янські землі, перед нею постало завдання політичної консолідації. В її досягненні значну роль відіграли політичні акції. Зміст їх полягав у тому, що землі й князівства, де владарювали залежні від київських князів династії, передавалися синам київського князя. Початок практиці «садити» своїх синів у великих містах — центрах давньоруських земель (князівств), що формуються, поклав київський князь Святослав Ігорович. У 970 р. Святослав «сажає» свого сина Олега в «деревех». Володимир «посадив» своїх синів у Новгороді, Полоцьку, Турові, Муромі, Пскові, Смоленську, Іскоростені, Владимирі, Тмутаракані. У деяких менш важливих містах правили посадники, намісники й тисяцькі князя Володимира з найближчого його оточення.
   Реформа великого князя Володимира ліквідувала владу місцевих князів племен, пов'язаних походженням та інтересами зі своїми землями і далеких від інтересів Києва. Вона скасувала автономію земель. Унаслідок реформи усі вищі ступені феодальної ієрархії опинилися в руках одного князівського роду, представники якого у зв'язку з розвитком феодалізму стали власниками землі й перетворились у великих феодалівземлевласників. Вони перебували тепер зі своїм сюзереном — великим князем — у класичних відносинах васалітетусюзеренітету. Ці відносини регламентувалися договорами, так званими хрестоцілувальними грамотами. У грамотах насамперед передбачалося, що сюзерен наділяє свого васала землею. Крім того, жалування земель супроводжувалося наданням імунітетних прав. За це васал зобов'язаний був передусім нести службу великому київському князеві.
   Сюзеренітет у Київській Русі позначався терміном «старійшинство» і мав велике значення в системі феодальної ієрархії. Старійшинство не тотожне поняттю «єдиновладдя», навпаки, протистоїть

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>