оходи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Водночас київські князі прагнули підтримувати нормальні зовнішньополітичні стосунки з войовничими кочівниками, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Це зумовлювалося насамперед інтересами збуту товарів, зовнішньої торгівлі.
   Київський князь судив переважно своїх васалів, дружинників, своє найближче оточення. Князівська юрисдикція у цей час тільки починала поширюватися на основну масу населення. Князь здійснював судову діяльність на основі норм звичаєвого права. Про широке князівське законодавство у цей період навряд чи можна говорити.
   Великі київські князі спочатку відали головним чином київською землею, тобто територією полян. Іншими територіями племен управляли князі племен або князінамісники.
   Наприкінці IX — у першій половині X ст. князівства племен східних слов'ян зберігали певну автономію. Центральна влада тоді ще не спроможна була обмежити прерогативи місцевої знаті, що феодалізувалася. У містах, що були, як правило, центрами племінних князівств, «сиділи» місцеві «велиції» — князі, які перебували у васальній залежності від Києва. Вони сплачували київському урядові данину і залучалися як союзники для участі у зовнішньополітичних акціях Русі. Київська держава являла собою тоді своєрідну асоціацію «світлих» і «великих» князів, які були «під рукою» великого князя київського.
   Завойовуючи і приєднуючи до Києва нові землі, великі князі залишали у центрах племен свої збройні загони. У головному місті племені й особливо важливих центрах розташовувався великий загін — тисяча дружинників, що поділялася на сотні (тисяцький був начальником загону, а соцькі — командирами невеликих дружин); у містах менших за значенням стояли дружини, якими командували соцькі й десяцькі. Вони «рубали» на приєднаних територіях нові міста, які ставали опорними пунктами, що зміцнювали їхню владу на місцях. Нові міста ставали

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>