1824 р..
   У період, що розглядається, діяли і такі кодифікаційні акти, як Військовий статут про покарання (1875 p.), Військовоморський статут про покарання (1886 p.).
   Важливе місце серед джерел права посідало зібрання узаконень і розпоряджень уряду (ЗУ), що видавалося двічі на тиждень під контролем Сенату з 1863 рА У ЗУ були поміщені усі маніфести,
   Височайші веління, укази Сенату, трактати і постанови, що мали силу закону і підлягали пізніше внесенню в ПЗЗ, а також ті розпорядження центрального уряду, яким надавалося загальнообов'язкове значення. Надалі в ЗУ почали друкуватися і статути акціонерних та кредитних товариств, постанови міністерств, а також сенатська практика. Опублікування законодавчого акта в ЗУ мало значення офіційного його оприлюднення.
   Видавалися і збірники відомчих нормативних актів.
   Загальнообов'язковими були роз'яснення Сенату. Крім того, окремі постанови цього органу, затверджені імператором, мали силу закону.
   Як джерело права використовувалось звичаєве право, зокрема у практиці волосних судів. Про можливість посилатися на місцеві звичаї під час розгляду і вирішення справ говорилося, наприклад, у Статуті цивільного судочинства 1864 р. У дореволюційній Росії звичаєве прав як джерело права було загальновизнаним.
   У справах, що розглядалися церковними судами, шлюборозлучних та деяких інших як джерело права виступало канонічне (церковне) право.
   Отже, у пореформеному російському праві джерел не бракувало. Однак в історикоправовій літературі існує думка, що, незважаючи на численність законів (як один із показників поліцейської держави), в царській Росії законності не було, бо ці закони «не завжди могли в умовах самодержавства додержуватися і виконуватися відповідно до їх точного змісту». Найгрубіші порушення закону, причому, як правило, безкарно, допускали органи царської поліції та жандармерії, численні чиновники усіх рангів.
   Б. Цивільне право.

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>