му слід дивуватися, що більше половини злочинів у нас залишається не викритими, а тому, що інша половина викривається». Показово, що жертвою кишенькових злодіїв став навіть сам міністр внутрішніх справ Тимашев: під час обідні в Успенському соборі в Москві у нього викрали гаманець, золотий портсигар та портфель.
   Усе це примусило місцеві власті вжити відповідних організаційних заходів. Після того, як стало функціонувати розшукне відділення у Петербурзі, аналогічні органи почали утворюватися при канцеляріях градоначальників і оберполіцмейстерів у великих містах (в тому числі у Києві та Одесі). Однак єдиної системи карного розшуку протягом тривалого періоду в країні не було. Бракувало і коштів, які виділялися урядом на його потреби. У 90х роках, наприклад, кредит на «розшукну частину» (він розподілявся між усіма губернаторами і градоначальниками) становив лише 100 тис. крб. на рік.
   Особливе місце у поліцейському апараті Російської імперії посідали органи політичної поліції. Вони виділялися в окрему систему ще за часів Петра І. У першій чверті XIX ст. сили політичної поліції були розпорошені. Події 14 грудня 1825 р. на Сенатській площі (повстання декабристів) застали уряд зненацька. З великими труднощами втримавши владу, Микола І почав виправляти «помилки» свого брата, підписавши 3 липня 1826 р. указ про утворення III відділення власної його імператорської величності канцелярії — органу, який більш ніж на півстоліття став втіленням реакції. У 1827 р.} коли було засновано корпус жандармів (у 1874 р. перейменований в Окремий корпус жандармів), почалося формування системи місцевих органів політичної поліції для забезпечення контролю і нагляду за «духом народним» на всій території імперії.
   У 1867 р. було прийнято Положення про корпус жандармів, яке в основному залишалося незмінним аж до Лютневої революції 1917 р. Після його прийняття на місцях створювалися губернські жандармські

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>