загальної культури, політичними спрямуваннями, симпатіями й антипатіями тих, хто обіймав губернаторську посаду. Призначення нерідко залежало від випадку, але насамперед — від протекції.
   Слід наголосити, що у другій половині XIX ст. значно зріс порівняно з дореформеним періодом освітній ценз губернаторів: кількість осіб з вищою освітою досягла двох третин. Усі губернатори були спадкоємними дворянами (дехто належав до титулованої знаті). За майновим станом вони належали до найбільш забезпеченої категорії вищого чиновництва. У переважній більшості їхні земельні володіння перевищували тисячу десятин. Одним з найбагатших людей країни вважався катеринославський губернатор граф Ф. Келлер, у якого було понад 20 тис. десятин землі.
   Не можна заперечувати той факт, що наприкінці 50х — на початку 60х років XIX ст. з'явився новий тип ліберальних, освічених губернаторів. До них належав, зокрема, херсонський губернатор Басманов, відомий своєю невтомною боротьбою зі зловживаннями. Але діяльність таких губернаторів дратувала представників уряду, через що була нетривалою.
   З 1866 p., після замаху Д. Каракозова на царя Олександра II, почалася масова заміна губернського начальства. Губернаторів нового типу стає дедалі менше і менше. їхні місця посідають відверті реакціонери. Особливо збільшився попит на них у період політичної реакції 80—90х років. До таких діячів належали полтавський губернатор Є. Янковський, чернігівський губернатор О. Анастасьєв і чимало інших, які чинили сваволю і беззаконня. Про те, що факти зловживання владою, хабарництва тощо стали серед губернської адміністрації досить поширеними, свідчать і «політичні огляди», які подавалися в 70—90х роках спочатку до III відділення власної його імператорської величності канцелярії, а потім — до Департаменту поліції МВС начальниками жандармських управлінь.
   Губернатор фактично координував діяльність місцевих органів усіх відомств

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>