дку і громадського спокою від 14 серпня 1881 р. При цьому право оголошення на даній території стану посиленої охорони належало генералгубернатору (стан надзвичайної охорони вводився рішенням Комітету міністрів, яке затверджувалося царем). Цими повноваженнями генералгубернатор широко користувався, здійснюючи колоніальну політику царату в Україні.
   Такі ж повноваження генералгубернатор мав і у разі введення воєнного стану на підставі закону 1892 р.
   Чітку охоронну спрямованість мали й інші повноваження головного начальника ПівденноЗахідного краю, закріплені в ряді нормативних актів. Так, на генералгубернатора згідно з «высочайшим повелением» 1888 p. покладався обов'язок «вживати заходів до заміщення посад у ПівденноЗахідному краї особами російського походження», від нього залежала видача дозволів на приїзд до міста та тимчасове проживання у ньому «євреям, які не мають права постійного проживання в Києві». Серйозним політичним змістом була позначена роль генералгубернатора в керівництві церковними справами. Зокрема, під пильним генералгубернаторським наглядом перебувала діяльність римськокатолицької церкви: лише з його дозволу могли засновуватися нові костьоли, алтарі та каплиці; без згоди генералгубернатора не могли призначати ксьондзів на приходські посади; він міг відлучати їх від посад, переміщувати і накладати на них грошові стягнення «за невиконання вимог і розпоряджень громадської влади».
   Генералгубернатор відігравав важливу роль у забезпеченні домінуючих позицій російського дворянства у ПівденноЗахідному краї: він призначав і звільняв предводителів (маршалків) дворянства, вживав заходів до зміцнення дворянського землеволодіння. Так, якщо виявлялися угоди, що складалися всупереч вимогам законів від 10 червня 1864 р. та 10 грудня 1865 р. (цими законами заборонялося придбання маєтку у дев'яти західних губерніях полякам та євреям), генералгубернатор подавав у суди позови

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>