рубежі 70—80х років, уряд, очолюваний Олександром III, переходить до відвертої реакції. Царський маніфест від 29 квітня 1881 р. проголошував непохитність самодержавства. У 80х і на початку 90х років здійснюється ряд контрреформ, які значною мірою скасували найпослідовніші буржуазні реформи і повернули деякі дореформені порядки. Цей курс намагався продовжувати у перші роки свого правління і останній імператор Росії Микола II.
   На середину XIX ст. вся територія України в складі Російської імперії (дев'ять губерній) була поділена між трьома генералгубернаторами: Малоросійським (Харківська, Полтавська, Чернігівська губернії), Київським (ПівденноЗахідний край — Київська, Подільська та Волинська) та Новоросійським (Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії).
   В наслідок тощо, що царат на середину XIX ст., мав усі підстави вважати, що його інкорпорацій на та русифікаторська політика на Сході і Півдні України була належним чином реалізована, намісницька влада тут припинила своє існування. У 1856 р. було ліквідоване Малоросійське генералгубернаторство, а в 1874 р. — Новоросійське.
   У пореформеній Російській імперії, в тому числі в Україні, існував в основному колишній адміністративнотериторіальний поділ. Для шести її губерній характерною була така структура управлінського апарату: адміністрація губернськаповітовадільнича (з 1889 р.) і волоснасільська. Таким чином, на середину 70х pp.
   XIX ст. тільки три губернії — Київська, Подільська та Волинська — мали ще своєрідну загальну надбудову у вигляді генералгубернаторської влади.
   Генералгубернатори. Київський, подільський та волинський генералгубернатор (він також іменувався головним начальником ПівденноЗахідного краю) був вищим представником верховної влади у «ввірених йому губерніях». Закон припускав поєднання посад генералгубернатора і командувача військ Київського військового округу.
   Власний апарат генералгубернатора

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>