есі). Однак єдиної системи карного розшуку протягом тривалого періоду в країні не було. Бракувало і коштів, які виділялися урядом на його потреби. У 90х роках, наприклад, кредит на «розшукну частину» (він розподілявся між усіма губернаторами і градоначальниками) становив лише 100 тис. крб. на рік.
   Особливе місце у поліцейському апараті Російської імперії посідали органи політичної поліції. Вони виділялися в окрему систему ще за часів Петра І. У першій чверті XIX ст. сили політичної поліції були розпорошені. Події 14 грудня 1825 р. на Сенатській площі (повстання декабристів) застали уряд зненацька. З великими труднощами втримавши владу, Микола І почав виправляти «помилки» свого брата, підписавши 3 липня 1826 р. указ про утворення III відділення власної його імператорської величності канцелярії — органу, який більш ніж на півстоліття став втіленням реакції. У 1827 р.} коли було засновано корпус жандармів (у 1874 р. перейменований в Окремий корпус жандармів), почалося формування системи місцевих органів політичної поліції для забезпечення контролю і нагляду за «духом народним» на всій території імперії.
   У 1867 р. було прийнято Положення про корпус жандармів, яке в основному залишалося незмінним аж до Лютневої революції 1917 р. Після його прийняття на місцях створювалися губернські жандармські управління (у 1870 р. до них вводився «додатковий штат» — для служби в повітах) і жандармські поліцейські управління залізниць. Ці органи становили основу цього жандармського відомства до 1917 р.
   Серйозну реорганізацію центрального апарату політичної поліції було здійснено у 1880—1883 pp. під впливом другої революційної ситуації: міністр внутрішніх справ став одночасно і шефом жандармів, замість відділення в МВС створювався Департамент поліції МВС, який об'єднав керівництво загальною і політичною поліцією. Особливі завдання, покладені царатом на політичну поліцію, обумовили підвищені,

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>