альника реформованої поліції, свідчить хоч би те, що не всі колишні земські справники мали можливість посісти це місце. Указ Олександра II від 25 грудня 1862 p., зокрема, передбачав: «З обраних дворянами теперішніх справників... залишити на новій посаді тільки тих, хто на розсуд начальників губернії може дійсно на користь виконувати обов'язки, на них знов накладені, решту ж затим звільнити, замістивши їх іншими особами, також за безпосереднім розсудом начальників губерній». Підбираючи кандидатури на посаду повітового справника, губернатор міг ігнорувати формальні перепони: передбачалося, що, призначаючи справників він «не обмежується правилами про відповідальність чинів до розрядів посади». Серед чинів повітової поліції становище справника було особливим, що неодноразово підкреслювалося у законі. За ним залишалося право ухвального голосу з усіх питань, які розглядалися поліцією.
   Повіт поділявся на дрібніші адміністративнополіцейські одиниці: стани, дільниці (сотні) та селища. У станах поліцію очолювали станові пристави, які належали до розряду «виконавчих урядовців поліції». Вони призначалися на посаду губернатором за поданням повітового справника. Кількість станів у повітах була різною (від 2 до 4) і залежала від таких чинників, як розмір території, чисельність населення, стан «порядку і спокою».
   У 1878 р. становим приставам призначили помічників — поліцейських урядників. Вони вводилися в 46 губерніях Росії, причому кількість їх була неоднаковою: в 20 губерніях вона не перевищувала 100, в 15 — коливалась від 100 до 125, в 9 — від 125 до 175, а у Волинській та Подільській губерніях їх було по 200. Надалі кількість урядників збільшили.
   І «виконавчі урядовці» (станові пристави), і «нижчі чини поліції» (урядники) одержували утримання від держави. У 60—70х роках XIX ст. уряд вжив заходів щодо забезпечення поліції надійними кадрами, змінив порядок її комплектування (вводився

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>