мічниками, а також станових приставів. Про будьякий «безлад» вони мусили негайно доповідати «хазяїну губернії». Отже, владні повноваження губернаторів, закріплені в законодавстві другої половини XIX ст., мали цілком визначену спрямованість, відбивали основну лінію у внутрішній політиці самодержавства. Губернатор у російській провінції був справжнім сатрапом, від ласки якого залежало існування будьякої установи і навіть доля будьякої особи у «ввіреній» йому губернії.
   Широкі каральні права, розгалужений апарат, на який спирався губернатор, використовувалися ним насамперед для боротьби з реальними і потенційними політичними противниками існуючого ладу. Конкретні напрями діяльності губернаторів з охорони «порядку і спокою», основні об'єкти та суб'єкти губернаторської «уваги» містилися в численних циркулярах Міністерства внутрішніх справ переважна більшість їх видавалась Департаментом поліції, як правило, під грифами «таємно» і «цілком таємно».
   В умовах досить широкої, часто недостатньо визначеної компетенції губернаторів, величезних масштабів каральної влади, з одного боку, і дуже слабкого контролю за їхньою діяльністю, з іншого (досить сказати, що протягом 80х і 90х років жодна губернія не була піддана повній ревізії), стан справ багато в чому визначався особистісними та діловими якостями, рівнем загальної культури, політичними спрямуваннями, симпатіями й антипатіями тих, хто обіймав губернаторську посаду. Призначення нерідко залежало від випадку, але насамперед — від протекції.
   Слід наголосити, що у другій половині XIX ст. значно зріс порівняно з дореформеним періодом освітній ценз губернаторів: кількість осіб з вищою освітою досягла двох третин. Усі губернатори були спадкоємними дворянами (дехто належав до титулованої знаті). За майновим станом вони належали до найбільш забезпеченої категорії вищого чиновництва. У переважній більшості їхні земельні володіння перевищували

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>