ву України зокрема, за таким фактом: коли в 1888 р. Департамент загальних справ Міністерства внутрішніх справ намагався одержати зведені дані про «предмети відомства» генералгубернатора, його канцелярія підготувала довідку, в якій лише неповний перелік цих «предметів» (понад визначених Загальною інструкцією) складався з 83 пунктів. Загальна інструкція наголошувала, що генералгубернатори — «суть головні блюстителі недоторканості верховних самодержавства, користі держави і точного виконання законів та розпоряджень вищого уряду щодо всіх частин управління у ввіреному їм краї». При цьому до обов'язків генералгубернаторів належали питання «загального добробуту» і «внутрішньої безпеки». Закон надавав генералгубернатору право ревізувати усі дії осіб, йому підвідомчих, доповнювати, змінювати або скасовувати постанови підпорядкованих йому губернаторів, а в необхідних випадках (у разі «безуспішності» дій місцевого начальства) — безпосередньо вживати заходів «як до поновлення спокою, так і до відвернення будьякої причини відновлення безпорядків».
   Досить широкі права надавалися генералгубернатору у разі оголошення на всій підвідомчій йому території або в окремій місцевості надзвичайного стану (тобто стану посиленої чи надзвичайної охорони) згідно з сумнозвісним Положенням про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою від 14 серпня 1881 р. При цьому право оголошення на даній території стану посиленої охорони належало генералгубернатору (стан надзвичайної охорони вводився рішенням Комітету міністрів, яке затверджувалося царем). Цими повноваженнями генералгубернатор широко користувався, здійснюючи колоніальну політику царату в Україні.
   Такі ж повноваження генералгубернатор мав і у разі введення воєнного стану на підставі закону 1892 р.
   Чітку охоронну спрямованість мали й інші повноваження головного начальника ПівденноЗахідного краю, закріплені в ряді нормативних актів.

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>