рківська, Полтавська, Чернігівська губернії), Київським (ПівденноЗахідний край — Київська, Подільська та Волинська) та Новоросійським (Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії).
   В наслідок тощо, що царат на середину XIX ст., мав усі підстави вважати, що його інкорпорацій на та русифікаторська політика на Сході і Півдні України була належним чином реалізована, намісницька влада тут припинила своє існування. У 1856 р. було ліквідоване Малоросійське генералгубернаторство, а в 1874 р. — Новоросійське.
   У пореформеній Російській імперії, в тому числі в Україні, існував в основному колишній адміністративнотериторіальний поділ. Для шести її губерній характерною була така структура управлінського апарату: адміністрація губернськаповітовадільнича (з 1889 р.) і волоснасільська. Таким чином, на середину 70х pp.
   XIX ст. тільки три губернії — Київська, Подільська та Волинська — мали ще своєрідну загальну надбудову у вигляді генералгубернаторської влади.
   Генералгубернатори. Київський, подільський та волинський генералгубернатор (він також іменувався головним начальником ПівденноЗахідного краю) був вищим представником верховної влади у «ввірених йому губерніях». Закон припускав поєднання посад генералгубернатора і командувача військ Київського військового округу.
   Власний апарат генералгубернатора був невеликим — складався лише з канцелярії та кількох урядовців для особливих доручень. У необхідних випадках він діяв через підпорядкованих йому губернаторів.
   Повноваження «головного начальника краю» були закріплені Загальною інструкцією генералгубернаторам Росії (її було включено у Звід губернських установлень), а також в інших нормативних актах — статутах, положеннях, в окремих «височайших» веліннях. Наскільки широким було коло питань, наданих головному начальнику ПівденноЗахідного краю, можна судити за ще маловідомими матеріалами Центрального державного історичного архіву

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>