. «Приобретенными в собственность землями крестьянского надела и выкупленными усадьбами крестьяне пользуются и распоряжаются как своим достоянием» з тим обмеженням, що впродовж перших дев'яти років з часу затвердження Загального положення ці землі не могли бути відчужені або віддані як застава стороннім особам, котрі не належали до певного сільського товариства. Землі, будинки та інше нерухоме майно (крамниці, млини тощо), придбані селянами до реформи 19 лютого 1861 р., на ім'я їхніх поміщиків, визнавалися власністю селян за ствердженням самих поміщиків або за рішенням мирового посередника на підставі особливих правил.
   Під час вирішення питань, пов'язаних із спадкуванням селянського майна, як і під час вирішення низки інших майнових справ (наприклад, опіки, розподілу майна між братами, відокремлення одного з них із сім'ї тощо), закон допускав застосування норм звичаєвого права, чинних у даній місцевості.
   Важливі права закріплювалися за селянством у сфері судочинства, в галузі цивільного і кримінального процесів. Селянам надавалася ціла низка прав з позовів, скарг, клопотань та суду. У справах цивільних селяни могли домагатися своїх прав, вчиняти позови та тяжби, відповідати за себе особисто або через повіреного та ін. У справах кримінальних і поліцейських можна було подавати скарги й охороняти свої права усіма дозволеними способами, бути свідками і поручителями. Характерно, що селяни дістали право позову і скарги не тільки на сторонніх осіб, а й на власника землі, на якій вони були поселені, тобто на свого колишнього поміщика.
   Селяни не могли бути піддані жодному покаранню інакше як за вироком суду або за законним розпорядженням поставлених над ними урядових та громадських властей. Передбачався судовий порядок розгляду спорів між селянами, проте дозволялося звертатися і до поміщика, якщо вони того бажали.
   Взагалі, втручання поміщика у справи селян зберігалося впродовж

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>