рній, які мали менш як 75 душевих наділів вищого або указного розміру. На Лівобережній Україні ця межа дорівнювала 60 душевим наділам вищого розміру. І нарешті, в губерніях Київській, Подільській та Волинській дрібнопомісними власниками вважалися ті, які володіли менш як 40 ділянками корінного наділу.
   Поземельне упорядкування селян дрібнопомісних власників передбачало наділення землею тільки тих із них, які користувалися землею до визволення. Це означало, якщо напередодні реформи поміщик забирав у селянина наділ, переводив його на «місячину» або в двірські, то такий селянин позбавлявся права на одержання земельного наділу. Дрібнопомісні поміщики звільнялися від прирізки землі селянам навіть в тому разі, коли їхні наділи не досягали нижчої норми, встановленої для даної місцевості.
   Прагнучи полегшити поземельне упорядкування селян дрібнопомісних власників, Додаткові правила надавали селянам, не наділеним землею, право протягом двох років переселятися на казенні землі. Однак реалізувати це право було дуже важко, бо переселятися дозволялося тільки в такі казенні селища, де на кожну ревізьку душу припадало не менше 8 десятин у малоземельних повітах і 15 десятин — у багатоземельних. Селянам дрібнопомісного маєтку, які користувалися земельними наділами, також дозволялося «водворяться на казенных землях» або скористатися пільгами для двірських людей на загальних підставах. В обох випадках земля, що була в користуванні селян, після їх переселення негайно поверталася поміщикам у їхнє довічне розпорядження. І нарешті, дрібнопомісним власникам надавалося право безпосередньо передавати селян з їхніми наділами в скарбницю за певну винагороДУ — суму капіталізованого оброку.
   Становище так званих фабричних селян (так називалися селяни, які відпрацьовували панщину на поміщицьких або посесійних фабриках та заводах) регулювалося особливими «Дополнительными правилами о приписанных к частным

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>