і. Однак гроші (у вигляді 5% державних банківських білетів, викупних свідоцтв та певної суми готівкою) видавали не селянам, а поміщикам. Тому виділені державою кошти, які називали позикою селянам для викупу своїх наділів, насправді були позикою поміщикам. Вважалося, що після того, як селянин придбав землю у поміщика, колишні правовідносини з ним припинялися. Тепер селянин вступав у нові правовідносини з державою — кредитні. З цього часу він зобов'язувався погашати свій борг державі в розстрочку протягом 49 років, вносячи щорічно 6% загальної суми позики. При цьому виявлялося, що проценти, які тривалий час стягувалися з селянина, значно перевищували щорічні внески в рахунок погашення позики. Крім того, щоб одержати викупну позику, селянин мусив перейти на оброк, а також внести в касу повітового державного казначейства додатковий платіж, що дорівнював різниці між викупною сумою і викупною позикою, яка становила 20% викупної суми у разі викупу усього наділу і 25% — якщо наділ був неповним.
   Вся ця грабіжницька викупна операція й призвела до того, що на момент припинення викупних платежів (вони були припинені достроково під час першої російської революції) селяни вже сплатили суму, яка в кілька разів перевищувала реальну вартість одержаної ними землі. Так, якщо ціна селянської землі в Україні за цінами продажу 1854—1858 pp. дорівнювала 128 млн крб., то поміщики одержали за неї 165,6 млн крб.
   Під час визволення окремих категорій кріпосного селянства застосовувалися особливі правила, що враховували специфіку їхнього становища. Про це свідчить Положення про устрій двірських людей, які вийшли з кріпосної залежності. Відповідно до цього акта двірські люди «приобретали все права личные, семейственные и по имуществу, предоставляемые крестьянам, вышедшим из крепостной зависимости». За надану їм особисту волю «дворовые люди обязаны в течение двух лет платить своим владельцам оброк» або

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>