валося право оскаржити рішення судів губернатору, а смертні вироки виконувалися тільки після перевірки справи губернатором.
   Усі суди розподілялися на шляхетські, церковні та міщанські. Шляхетськими судами першої інстанції були земські і міські суди. Для духовенства існували особливі єпископські суди, для міщан — магістратські суди у містах, які користувалися Магдебурзьким правом, селяни судилися у вотчинних судах. У часи просвітницьких реформ Йосипа II було встановлено правило, відповідно до якого поміщиксуддя мусив складати спеціальні іспити на право здійснювати правосуддя. Якщо він не складав їх, то повинен був за свої кошти утримувати суддю, так званого юстиціарія. Кріпосні селяни Закарпаття також підлягали юрисдикції поміщиків — домініальним поміщицьким судам.
   Формально піддані мали право оскаржити рішення домініальних судів до комітатського суду, але фактично це було нереально. Це право не зменшувало особистої залежності від поміщиків і не обмежувало судового свавілля володаря латифундії та її адміністрації стосовно селян.
   Оскільки коронні трибунали після першого поділу Речі Посполитої виявилися у межах іншої держави, то у 1773 р. у Львові було створено верховний губернаторський суд як апеляційну інстанцію для всіх нижчих судів Галичини. Тільки з особливо важливих справ цей суд діяв як перша судова інстанція. З 1774 р. замість цього суду у Львові почав функціонувати королівський трибунал, який потім назвали імператорськокоролівським. Йому належало право помилування засуджених до смертної кари селян, за винятком особливо тяжких порушень закону, коли таке право належало виключно імператору.
   Вищою інстанцією судового нагляду з 1780 р. був Галицький сенат у складі верховної судової палати, розташованої у Відні. Водночас із затвердженням королівського трибуналу при галицькому губернаторстві був створений суд з фінансових справ, а в 1775 р. — так звана апеляційна рада.

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>