повинності, доставляли рекрутів, виконували поліцейські функції, судили по першій інстанції, користувалися правом тілесного покарання тощо. В селах мандатори вважалися «всесильними сатрапами», і скарги на їхні дії ніколи не давали бажаних результатів, а навпаки, погіршували становище селян. Маючи величезні можливості для сваволі, мандатор ставав грозою для селян, об'єктом їхньої ненависті. Побоюючись помсти з його боку, селянин не насмілювався звернутися зі скаргою на нього до поміщика або до вищої інстанції. Безрезультатні, як правило, скарги мали найнеприємншгі наслідки для особи, яка скаржилася. Посада мандаторів у Галичині і Буковині була скасована лише у 1856 р.
   Наприкінці першої половини XIX ст. відповідно до австрійської конституції 1849 р. і нового адміністративнотериторіального поділу для управління окремими провінціями (вони дістали назву коронних країв), імператор призначав наділених широкими повноваженнями намісників (до цього вони називалися губернаторами). У вересні 1850 р. для Галичини та інших австрійських провінцій було видано крайовий статут, який передбачав поділ краю на три округи (Краківський, Львівський, Станіславський) і створення трьох окружних сеймів, а також центрального і крайового комітетів. Діяльність цих органів ставилася під суворий контроль призначеного імператором намісника. Поділ Галичини на три округи передбачав поділ її населення на три групи за національностями: Краківський округ — з польським населенням, Львівський — з польським і українським населенням і Станіславський — з українським населенням. Це була невдала спроба стерти національні суперечності в Галичині, де поляки становили 45,9% населення, українці — 45,4%, євреї 7,1%, інші — 1,6%.
   У зв'язку з воєнними і політичними подіями австрійські власті встановлювали в окремих районах західноукраїнських земель тимчасове правління з надзвичайними повноваженнями. Так, територія Північної

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>