кримінальних справ першої половини XIX ст. показує, що вироки суду характеризуються формалізмом і неправосудністю. Однією з причин цього було існування інквізиційного процесу, за яким обвинувачення підсудного провадилося на підставі своєрідної теорії формальних доказів. Кращим доказом вважалося особисте зізнання, зроблене підсудним під час формального слідства, потім йшли показання двох свідків під присягою.
   Судовокримінальні докази поділялися на досконалі, коли вони виключають будьяку можливість визнати невинуватість підсудного, і недосконалі, коли не виключалася можливість визнати його невинуватість.
   До досконалих доказів належали: особисте зізнання обвинуваченого, письмові докази, визнані ним; висновок медичних експертів; показання двох свідків, що збігалися і не були спростовані підсудними. До недосконалих доказів закон відносив: позасудове зізнання обвинуваченого, підтверджене свідками; обмова ним сторонніх осіб; поголовний обшук; показання одного свідка.
   Законодавство не допускало судового тлумачення законів.
   Судді вирішували справи тільки на підставі паперів, що були в матеріалах справи, хоча ці папери могли бути сфальсифікованими або непереконливими.
   У разі недостатньої кількості доказів суд не виносив обвинувального чи виправдувального вироку, а залишав підсудного під підозрою. Для селян і міщан це могло тягти за собою виселення їх до Сибіру за вироками місцевих товариств.
   З найтяжчих кримінальних справ суд першої інстанції формулював лише «думку» і направляв її в палату кримінального суду для винесення вироку. Вироки не були стабільними. Досить часто вони на вимогу самого закону, а також за скаргами потерпілих розглядалися в ревізійному порядку у вищих судах. Особи, не звільнені від тілесних покарань, могли принести скаргу лише після виконання вироку, що передбачав застосування тілесних покарань. У випадку необґрунтованості скарги, особу, яка скаржилася,

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>