а, яка відмовлялася від присяги, програвала справу.
   Нерідко суд вдавався до застави — «викидщини». Сторона, яка прагнула переконати суд у власній правоті, виставляла певну суму грошей чи пропонувала ушкодити їй здоров'я, навіть позбавити її життя, якщо вона виявиться неправою. Предмет застави йшов на користь адміністрації чи суду.
   У кримінальних справах для одержання показань обвинуваченого чи свідків застосовувалося катування у вигляді так званої «проби», «квестії», «муки». Звільнялися від них шляхта, духовенство, урядовці вищих рангів, божевільні, старі (понад 70 років), малолітні, вагітні жінки. Після 1716 р. подавання і дослідження доказів у судах України регулювалися нормами «Краткого изображения процессов» — збірника процесуальних законів Росії.
   Судовий процес завершувала судова постанова — «декрет». У XVIII ст. вирок суду в кримінальних справах почав називатися «мнение», постанова в цивільних справах — «решение». Крім того, суди приймали постанови, що стосувалися окремих питань судочинства. Вони ухвалювалися більшістю голосів членів суду. Спочатку постанови виносились усно, потім їх записували у судові книги «для пам'яті».
   Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням суду, могла порушити клопотання про їх скасування. Для цього використовувалися звичайні або надзвичайні правові засоби. Звичайні засоби (скарга на суддів, апеляція) застосовувались тоді, коли судова постанова ще не набула чинності. Надзвичайні засоби (відновлення розгляду справи) можна було застосовувати лише після набрання постановою чинності.
   Скарга на суддів подавалася до вищого суду. У ній йшлося про те, що судді, зловживаючи службовим становищем, винесли неправомірне рішення. Верховний суд міг скасувати скаргу чи задовольнити її. Якщо рішення скасовувалося, на суддів покладався обов'язок відшкодувати усі судові витрати.
   Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням, мала заявити

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>