лякування, про що свідчить дедалі зростаюча жорстокість і болючість покарання (особливо смертної кари), а також публічність його виконання. Як сказано у грамоті великого князя Литовського 1522 p., залякування у писаному праві необхідне для попередження злочинів, утримання свавільних людей від злочинної поведінки і збереження у доброму стані всієї держави.
   Найтяжчим покараннями була смертна кара, яка передбачалася за державні злочини, вбивство, розбій, наїзд та ін. Право розрізняло просту смертну кару (відрубання голови, повішання) і кваліфіковану, тобто особливо нестерпну (спалювання, четвертування, посадження на кіл, закопування живим у землю тощо). Тілесні покарання були болісними (биття батогом, киями, різками) і калічницькими (відсікання руки, відрізання вуха, носа). Застосовувалися вони переважно до непривілейованих станів. Як покарання практикувалося також позбавлення волі (ув'язнення у башті), виставлення біля ганебного стовпа.
   Особливим каральним засобом, який застосовувався тільки до представників шляхти, було «виволання» (викрикування), оскільки воно пов'язувалося з публічним оголошенням вироку. Виволання призводило до громадянської смерті засудженого. Така людина переставала існувати для закону як особистість: вона втрачала шляхетство, права на майно, змушена була переховуватися за кордоном, бо в разі спіймання її належало убити. Від таких наслідків «виволання» міг звільнити тільки великокнязівський охоронний лист, так званий глейт. З XVI ст. виволання замінюється менш суворим покаранням — опалою. Опальний шляхтич також мусив залишити територію держави. Проте це була втрата громадянських прав, але не честі.
   У польськолитовському праві склалася досить складна система покарань, яка включала конфіскацію майна, головщину, відшкодування збитків, «нав'язку»,
   «Головщина» — це грошовий штраф «за голову убитого», який сплачувався, крім основного покарання, сім'ї або

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>