редати і в заставу віддати».
   Закон визначав форму і порядок укладення угод, установлював строки позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зобов'язань. До того ж багато питань вирішувалося тут на основі норм звичаєвого права.
   Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у присутності свідків і з виконанням деяких символічних дій та обрядів. Було заведено, щоб контрагенти перебивали руки, часто виставлявся могорич (частування). Усе це робилося на підтвердження і закріплення договору.
   Гарантія виконання зобов'язання забезпечувалася різними засобами. У деяких випадках договір скріпляли присягою. Використовувалася також застава. Причому як застава могли передаватися землі, одержані на умовах служби, а також посади. Якщо хтось віддавав у заставу на певний строк рухоме майно, а по закінченні строку не мав змоги його викупити, тоді той, хто отримав майно у заставу, міг довічно ним користуватися.
   Значного поширення у XIV—XV ст. набуло поручництво. Треба мати на увазі, що відповідальність поручителя була допоміжною, тобто наставала у тому разі, коли боржник був неплатоспроможним.
   У деяких випадках право вимагало дотримуватися письмової форми договору. Така форма була обов'язковою, наприклад, для договору позики на загальну суму понад «десять коп грошей». Коли ж договір позики на більшу суму не був. оформлений письмово, боржник, за Литовським статутом 1588 p., мав право сплатити кредиторові «тільки десять коп грошей, коли присягне той, хто стягує борг».
   Ще суворіші вимоги передбачав закон для угод щодо землі. Уразі продажу або дарування батьківських, материнських, вислужних, куплених та іншим способом придбаних маєтків той, хто їх продає або дарує, мусив скласти запис, скріпивши його своєю печаткою і поставивши підпис, та ще й треба було запросити трьохчотирьох свідків шляхетського походження зі своїми печатками. Потім цей запис заносили до книги замкового

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>