кт, що відразу після приєднання України до Росії царська грамота від 25 березня 1654 р. надавала Війську Запорізькому право судитися «у своїх старшин по давнішнім правам їх», тобто на основі звичаєвого права. А база звичаєвого права закладалася якраз у XV — середині XVII ст. Спочатку особливої популярності звичаєве козацьке право набуло у середовищі українських селян, що втікали від своїх хазяїв і властей у райони середнього і нижнього Придніпров'я. Норми звичаєвого права, які склались у Запорізькій Січі, закріплювали військовоадміністративну організацію козацтва, деякі правила воєнних дій, роботу судових органів, порядок землекористування й укладення окремих договорів, види злочинів і покарань. Наявність у козацтва свого особливого права визнавалася польським урядом. Незважаючи на суворість, а інколи нещадність норм звичаєвого козацького права, в ньому була «чесність велика». Козацтво всіляко відстоювало звичаєве козацьке право, побоюючись, що писане право зможе обмежити козацькі вільності.
   Право власності. І в польському, і в литовському праві поняття власності з'явилося досить рано, що створювало правову основу для експлуатації трудового населення. Так, у Польському королівстві з цією метою спочатку використовували термін «дідівщина», тобто володіння речами, одержаними в спадщину «від дідів». Надалі його витиснуло поняття «власность» (власність). У Великому князівстві Литовському в статуті 1529 p., який закріплював права і привілеї шляхти як землевласницького стану, також існував спеціальний термін «власність», хоча подеколи траплялося і таке поняття, як «отчина».
   Об'єкти власності були різними: маєток із залежними селянами, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського господарства і ремісницького виробництва, будівлі тощо. Важливого значення при цьому набував поділ усіх речей на рухоме і нерухоме майно. До останнього згідно з польським правом належало

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>