королівських маєтків), якщо селяни не мали більших повинностей. У другій половині XVI ст. на більшості українських земель панщина становила два дні на тиждень з одного лану.
   Запровадження відробіткової ренти та поширення фільваркової системи сільського господарства стирало відмінності між різними категоріями залежних селян, насамперед між данниками і тяглими селянами. Водночас розвивався процес обмеження особистої волі селян. За ступенем волі, тобто можливості покинути землі феодала, українське селянство на зламі XV—XVI ст. поділялося на дві групи: «непохожих», або «отчинів», які втратили право покинути господарство феодала, і «вільних», або «похожих», ще спроможних покинути його.
   У першій половині XV ст. селяни великокнязівських і королівських земель на території України мали змогу переходити з одного місця на інше, оскільки податки стягувалися не з кожної окремої людини, а з «диму», дворища, громади. Тому в цей час селяни порівняно легко могли покинути і приватновласницькі землі, спла тивши їх володільцю відкупне натурою чи грішми. Наприкінці XV ст. утворення фільваркової системи сільського господарства, з одного боку, супроводжувалося загарбанням селянської землі, а з іншого — залученням безземельних селян до оброблення магнатсь ких і шляхетських маєтків. Ця система спочатку обмежувала селя нам перехід з місця на місце, а з часом і остаточно заборонила його. Відтак кількість «непохожих» селян неухильно зростала.
   Будучи заінтересованою у збільшенні чисельності залежних, прикріплених до землі селян, феодальна верхівка українських земель, використовуючи державну владу, намагалася регулювати перехід селян з одного села в інше правовими засобами. Так, у 1453 р. галицька шляхта прийняла постанову, відповідно до якої селяни мали право піти від свого феодала тільки на Різдво, сплативши йо му купу грошей, велику міру пшениці, дві колоди вівса, віз сіна та дров. Але фактично

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>