хньої земельної власності. Починаючи з кінця XIV ст. і протягом майже всього XV ст. на українських землях безперервно збільшувалося велике феодальне землеволодіння.
   Джерелами зростання земельних володінь польських, литовських та українських феодалів були загарбання земель общини, купівляпродаж земельних маєтків, освоєння пустищ та феодальні земельні пожалування. Поступово землі общини та пустища, що були загарбані феодалами, переходили у їхню власність, яку вони мали змогу передавати у спадщину, продавати та ін. Поряд з цим представники панівних верств одержували від польського короля і великого князя Литовського земельні пожалування за службу. Жалуваними землями вони володіли у двох формах: тимчасовій (умовній) — доки виконували службу на користь сюзерена («на поживенье», «до волі та ласки господарської»), і постійній — з правом передачі своїх володінь у спадщину.
   Починаючи з 80х років XV ст. роздавання земель в умовне володіння стає звичайним явищем на українських землях. Таке роздавання здійснювалося не лише великим князем Литовським чи польським королем, а й навіть представниками місцевої адміністрації — воєводами і старостами.
   Отримавши величезні земельні володіння, феодали намагалися закріпити свої права на них. Якщо у XVI ст. землі роздавалися «до живота», тобто до смерті володаря, то починаючи з ЗО—50х років XVI ст. землі вже давалися «до двох животов» (до смерті васала і його сина) і навіть «до трех животов».
   Як наслідок цього процесу, наприкінці XV — у першій половині XVI ст. основні земельні багатства України були зосереджені в руках незначної групи великих феодалів. Центром великого землеволодіння в Україні була Волинь, де розташовувалися володіння князів Острозьких, Заславських, Чарторийських, Вишневецьких. Серед найвпливовіших землевласників Київського воєводства були боярські роди Дашкевичів, Лозків, Тишкевичів, Полозів, на Чернігівщині та Переяславщині

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>