РОЗІРВАННЯ ШЛЮБУ ПОДРУЖЖЯМ, ЯКЕ МАЄ ДІТЕЙ, У ОКРЕМОМУ ПРОВАДЖЕННІ
№42 (168) від 20 жовтня 2009р.
Дмитро ЗЕНКІН, Світлана ПРИЙМАК
В Україні, як і в більшості демократичних країн, розірвання шлюбу можливе, в тому числі, за умови взаємної згоди чоловіка та дружини, якщо це не порушує істотних інтересів одного з них чи інтересів неповнолітніх дітей. Більше того, стаття 109 Сімейного кодексу України (далі- СКУ) передбачає можливість розірвання судом шлюбу між подружжям, яке має дітей, у спрощеному порядку, а саме в порядку непозовного цивільного судочинства (окремого провадження, згідно із ч.3 ст. 234 Цивільного процесуального кодексу України (далі- ЦПКУ)).
Щоб суд мав можливість розглянути справу про розірвання шлюбу у порядку окремого провадження мають бути наявні у сукупності наступні умови:
1) подружжя має спільне бажання розірвати шлюб, яке виражається у поданій до суду відповідній спільній заяві;
2) між подружжям вирішені всі питання, пов'язані з місцем проживання дітей, забезпеченням умов їх життя, а також їх вихованням;
3) після розірвання шлюбу не будуть порушені особисті та майнові права жодного з подружжя, а також права їх дітей.
Таким чином, дозвіл на розлучення за взаємною згодою чоловіка та дружини теоретично ґрунтується на договірній теорії шлюбу - основою шлюбу є договір, то дозволяється допустити можливість його припинення в будь-який час за погодженням сторін. Згідно із ст. 21 СКУ заявниками у цій справі є тільки подружжя — особи, які перебувають в офіційно зареєстрованому шлюбі.
Підсудність справи про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, не визначена законом. Таким чином, можна припустити, що вона може обиратися подружжям за місцем їх спільного проживання або проживання одного з них.
До суду подається спільна заява подружжя про розірвання шлюбу, до якої має бути доданий письмовий договір про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їх життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей.
Згідно із п.8 Постанови №11 Пленума Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року з метою захисту інтересів неповнолітніх дітей суд має перевірити зміст письмових договорів, які подружжя подає під час розгляду справи про розірвання шлюбу.
Відповідно до ст. 109 СКУ подружжя має право подати письмовий договір, в якому передбачити:
— з ким з них будуть проживати діти;
— яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той із батьків, хто буде проживати окремо;
— умови здійснення ним права на особисте виховання дітей.
Крім того, подружжя має подати до суду договір про розмір аліментів на дитину (дітей). Додатково законодавець передбачив у ч. 2 ст. 109 СКУ обов'язкову нотаріально посвідчену форму для договору між подружжям про розмір аліментів на дитину. Суду також слід перевіряти дотримання нотаріального посвідчення такого договору. Оскільки у ньому сторони (подружжя) передбачають способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину тим з них, хто проживає окремо від дитини. Сторони передбачають у договорі також порядок, умови та форми (грошова і (або) натуральна) надання утримання одним з батьків.
Після відкриття провадження у справі суд вирішує питання про залучення до справи дітей. Слід наголосити на тому, що це питання повинно визначатися судом з урахуванням доцільності участі дітей у судових засіданнях, зважаючи на їх вік, психічний стан та інші фактори, що мають значення. Участь дітей у справі про розірвання шлюбу спрямована не на встановлення питань, пов'язаних із шлюбними відносинами, та можливості чи доцільності їх збереження, а для вирішення питання про їх місце проживання та обсяг утримання. Для забезпечення інтересів дітей обов'язковою є участь у справі «представника» органів опіки та піклування.
Участь заявників у розгляді справи слід визнати також обов'язковою, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 109 СКУ суд повинен встановити, що подана до суду заява відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їх особисті та майнові права.
Після спливу місячного строку з дня подання подружжям заяви про розірвання шлюбу суд має призначити судове засідання. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати свою заяву (ч. 4 ст. 109 СКУ). В тому разі, якщо до суду надійде заява про відкликання як обома з подружжя, так і кожним із них окремо, суд зобов’язаний постановити ухвалу про повернення заяви і в жодному разі не розглядати заяву про розлучення в окремому провадженні. Така ухвала не перешкоджає подружжю у будь-який час у майбутньому звернутися із повторною заявою про розірвання шлюбу у порядку окремого чи з новою в порядку позовного провадження. Під час розгляду цієї справи суд не має повноважень з'ясовувати причини, які спонукали подружжя до розірвання шлюбу, вживати заходів до примирення подружжя, як наприклад, у позовному провадженні, або будь-яким іншим чином втручатися в їх особисте життя. Таким чином, для ухвалення рішення про розірвання шлюбу суд повинен лише встановити, що:
1) заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка;
2) після розірвання шлюбу не будуть порушені особисті та майнові права жодного з подружжя;
3) після розірвання шлюбу не будуть порушені права дітей цього подружжя.
Розгляд судом справи про розірвання шлюбу в окремому провадженні, зазвичай, закінчується ухваленням судового рішення про розірвання шлюбу між подружжям (чоловіком, дружиною). Варто також зазначити, що згідно із ч.7 ст.235 Цивільного процесуального кодексу України, при ухваленні судом рішення судові витрати (судовий збір та витрати, пов'язаних з розглядом справи) не відшкодовуються, якщо інше не передбачено законом.
У СКУ, звичайно, не визначається порядок набрання рішенням суду про розірвання шлюбу законної сили. Деякі вчені вважають, що воно повинно набирати законної сили одразу ж після проголошення, однак у цивільному процесуальному законодавстві не встановлюється винятків щодо реалізації права на апеляційне оскарження. Зважаючи на це, рішення суду у такій справі набирає законної сили за загальними правилами (ст. 223 ЦПКУ).