тичну владу, домагаючись реалізації своїх інтересів (потреб).
   Таким чином, соціальні групи і прошарки беруть участь у здійсненні політичної влади, а держава координує й узгоджує можливості всіх об'єднань громадян у реалізації державної влади.
   Теорія еліт поширилася наприкінці XIX — на початку XX ст. Засновниками ЇЇ були італійські вчені політологи Г. Моска (1856-1941) і В. Паретто (1848-1923). Сутність цієї теорії зводиться до того, що народ не здатний управляти суспільством. Г. Моска вважав демократію утопією і обґрунтовував, що у всіх цивілізованих суспільствах виникає два класи: правителі і ті, ким управляють. В. Паретто стверджував, що політичне життя є постійна боротьба еліт, зміна яких відбувається шляхом насильства, що еліта виникає у трьох найважливіших сферах суспільного життя: економічній, політичній та інтелектуальній, де індивіди виділяються з середовища інших людей. Він обґрунтовував теорію конкуренції еліт. Р. Міхельс (1876—1936) застосував теорію еліт до політичних партій. Він вважав, що як буржуазні партії, так і соціалістичні антидемократизуються і депролетарізуються. Рядові члени партії, що не здатні самі управляти, обирають своїх представників, які рано чи пізно відокремлюються від своїх рядових товаришів по партії і перетворюються на партійну еліту. Демократія у партії переходить в олігархію. У партійній еліті теж ведеться боротьба, що призводить до заміни однієї партійної еліти іншою.
   В сучасних умовах поширилася теорія неоелітаризму, або елітарної демократії. Представники цієї теорії X. Ласуел, Д. Сарторі, X. Зейглер вважають, що народоправство приречене на невдачу і веде до диктатури. Щоб цього не сталося, суспільством має управляти компетентна еліта. Для цього

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-208 * збірник літератури №5 * >>>далее>>>